Реалізм – це напрям в мистецтві, який в живопису виражається у відображенні дійсності без прикрас, гіперболізації та інших способів ідеалізації зображення. Зародження реалізму пов’язано з творчістю Гюстава Курбе (1819-1877) – французький художник, який і став першим теоретиком реалізму.
Однак, ще до Курбе до реалізму перейшли художники Барбізонської школи. Як каже Ернст Гомбріх в своїй книзі «Історія мистецтва»: «Наступна революція в мистецтві була пов’язана з традиційним контролем над вибором сюжетів». Барбізонці свідомо змінили акценти в своїй творчості від нав’язаних Салонами та Академією стандартів до зображення реальності. В чому ж полягали ті стандарти? Згідно з думкою Академії, високе мистецтво мало зображувати героїзованих або історичних персонажів, а зображення селян та простолюдинів мало місце лише в жанрових сценах в стилістиці голландців 17 століття. Однак, на дворі була вже середина 19 століття.
Під час Великої Французької Революції, в 1848 році в Барбізон – маленьке селище недалеко від Парижа, приїхали художники зі столиці з метою подивитись на природу та живопис іншими очима. А Жан Франсуа Мілле (1814-1875) вирішив піти ще далі і розповсюдити цей новий погляд ще й на зображення селянського життя, тобто не лише на пейзажи, але й на фігурні композиції. Здавалося б, що такого революційного може бути в реалістичному зображенні селян? Та тут варто згадати, що все 18 століття було сповнене ідилічних картин сільського життя (своєрідне зображення раю або так званої Аркадії). Реальність важкої фізичної праці селян начисто ігнорувалась художниками. Тому, картина Мілле «Збирачки колосся» (1857) стала першим не ідеалізованим зображенням селянського життя.
Тут немає цікавого сюжету, немає ідеалізації пейзажу або жіночих образів, немає історичного контексту або античного міфу. На картині є три жіночі фігури, які на тлі поля збирають колоски. Вони не мають ідеалізованих фігур, натомість очевидною є важкість їх рухів та навантаження, яке вони несуть через свою роботу. Та професійність художника з якою він створив образи цих трьох жінок зробили цю картину в разі цікавішою, ніж ідеалізовані образи його попередників, які безоглядно слідували настановам Академії. Мілле став символом нового живопису. Так буває, що для здійснення революції в мистецтві достатньо написати правдиву картину з трьома селянками в полі.
Та повернемось до Гюстава Курбе, який власне дав ім’я новому мистецькому напрямку через назву своєї виставки в Парижі – «Реалізм. Г. Курбе». Курбе народився в родині заможного фермера, 1837 року вступив до Королівського коледжу в Безансоні на спеціалізацію право. Одночасно він також відвідував місцеву художню школу. З 1839 року навчався в Парижі, багато копіював роботи старих майстрів у Луврі. Цікавився голландськими, іспанськими та французькими живописцями. Сам же художник вважав себе самоучкою. Реалізм Курбе викликав бурю негативних відгуків від художніх критиків. І тут окремо хочеться зауважити, що мистецьки критики ХІХ століття були неймовірно консервативними і активно знецінювали всі нові течії, які виникали, та вщент розносили художників, які прагнули зробити щось дійсно нове в живопису. Згодом нищівної критики зазнають від них імпресіоністи.
Прекрасно висловився про погляд академіків мистецтва на реалізм Курбе Вілл Гомперц в своїй роботі про сучасне мистецтво «Що це взагалі таке?». Ґомперц пише: «… якщо члени Академії вважали реалістичне зображення селянина на стежці грубим, то вони, мабуть, вдавилися б своїм дорогим вином, побачивши, як Курбе опрацьовує іншу тему». Тут мова йде про картину «Походження світу» (1866), яка стала однією з найскандальніших в історії живопису. Публічно цю картину наважились продемонструвати світові лише в 1988 році, тобто через понад століття від моменту її написання.
Курбе мав дурну славу, його репутація грубого, брутального художника, який не цурався випити надміру йшла попереду нього. Та нас цікавить його творчий спадок і чесність в живопису. Адже, сам Курбе пишався тим, що ніколи не брехав у своїх роботах.
В роботі «Добридень, пане Курбе» (1854) художник зобразив себе таким собі мандрівником, який йде сільською стежиною з рюкзаком, повним художніх матеріалів по сільській дорозі. Тут він зустрічає замовника. Сама ідея зобразити себе в образі мандрівника, який в простому одязі йде від однієї місцевості до іншої була неприйнятна для респектабельних паризьких художників. Та Курбе не хотів прикрашати свій образ, не хотів його ідеалізувати, адже він був реалістом.
І цей реалістичний стиль ми бачимо на велетенському полотні «Поховання в Орнані» (1849-1850). Розмір полотна 315х668 см на думку академіків та критиків, які побачили картину на Паризькому салоні 1851 року не відповідав сюжету. Їм було невтямки як можна присвятити таку монументальну роботу зображенню поховання в маленькому містечку. Художник достеменно зобразив портрети всіх, хто був на цій трагічній події. Для Курбе достовірність зображення була надзвичайно важливою.
Реалізм швидко розповсюдився по Європі. Цю тенденцію з Франції запозичили інші країни і Україна не виняток. І тут варто зазначити, що українські художники активно навчались та працювали в тому ж таки Парижі і переймали новітні течії, якими була так багата художня столиця тогочасного світу. Так, Сергій Васильківський тривалий час працював у Франції, Італії, Німеччині та Британії, виставлявся в Паризькому салоні. Його сільські пейзажі мають суттєві перегуки з пейзажами Барбізонської школи.
Однак, у випадку Васильківського, тема зображення українських пейзажів була своєрідним маніфестом, адже в цей час діяли Емський указ та Валуєвський циркуляр, який забороняли друкувати книги українською мовою. Тож, мова живопису була ледь не єдиним доступним способом вираження української ідентичності.
Ще одним яскравим представником реалізму в українському живопису був український художник-живописець Микола Пимоненко (1862-1912) – член Товариства пересувних художників, член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, член Товариства Мюнхенських художників (якось не дуже в’яжеться з міфом про провінційне, сільське українське мистецтво, який нав’язувався разом з комплексом меншовартості протягом довгих десятиліть, чи не так?). Основана тема живопису Пимоненка – це міські та сільські пейзажі, побутові сцени, зображення українських звичаїв та традицій. Так картина «Гопак» на виставці в Салоні у Парижі здобула золоту медаль у 1909 році і була куплена Лувром.
Яскравим прикладом картини на тему українських традицій є робота «Різдвяні ворожіння» (1888). Дві дівчини у традиційному вбранні ворожать, на картині неймовірне освітлення, яке йде від свічки і наповнює теплом картину, а тіні, що падають на стіну створюють значну глибину на полотні. Це одна з найкращих картин в історії українського живопису.
А ось картину «Жнива в Україні» (1896) можна порівняти з вищеописаним полотном Мілле. Пимоненко зовсім інакше розкриває тему, ніж його французький колега. Тут більше життя і динаміки. Ми бачимо жінок, що прийшли важко працювати в полі в білосніжних сорочках та традиційному вбранні, з собою вони взяли дітей (адже лишити їх не було на кого). Саме ця взаємодія дітей та жінок і малюк, який плаче та проситься до мами в центрі картини надає не лише реалізму, а буквально документує побут селян.
На межі реалізму та імпресіонізму працював ще один український митець Олександр Мурашко (1875-1919). Навчався Мурашко в ще одного видатного українського художника-реаліста Іллі Рєпіна (1844-1930). Мурашко працював в Німеччині, Італії та Франції. А в 1909 році (коли мав шалений успіх «Гопак» Пимоненка у Парижі), картина «Карусель» (1906) Мурашка отримала Золоту медаль на Мюнхенській міжнародній виставці. Персональні виставки Мурашка проходять в Берліні, Мюнхені та Кельні.
В 1917 році Мурашко став одним із засновників Української Академії мистецтв, де завідував майстернею живопису.
Головним висновком реалізму в живопису є те, що художники повернулись до витоків, до природи. Це можна порівняти з поверненням до природи художників Відродження. Спільним в цих двох епохах є те, що живописці перестають тиражувати одну й ту ж історію та манеру, базуючись на творчості своїх вчителів, а звертаються до вивчення природи. Так, художники Ренесансу почали вивчати анатомію та перспективу, а митці ХІХ століття реальне життя без прикрас та романтизації. Основою реалізму стала цікавість художників не лише до формального способу зображення, але й до соціальних проблем та вихід за межі своєї соціальної бульбашки. Вони захоплювались пейзажем, портретом, побутовими сценами за участі людей з різних соціальних верств.
Більше про реалізм в мистецтві, Барбізонську школу та українських митців дізнавайтесь в арт-студії «Ліхтарик», знайдіть ще одне місце куди піти в Києві та приходьте до нас створювати свої картини відвідавши майстер-класи в різних стилях та техніках живопису.
На творчі майстер-класи та лекції з мистецтва також можна придбати подарунковий сертифікат.
У меня синдром Стендаля сегодня. Утром ходили в Падуанский баптистерий. Смотрели фрески Менабуя. А после обеда у нас было посещение каппелы Скровеньи. Теперь я понимаю , что сделал Джотто для мира. Очень меня все это впечатлило в живую. Привет передала.
Мир прекрасен. Падуя очень понравилась:) спасибо за лекции Света!
Lily Golovchak
Ми на карті
