Імпресіонізм у живопису

Подзвоніть зараз і замовте

«Це просто заперечення елементарних правил живопису. Ці наївні та щирі дитячі каракулі змушують вас усміхатися, але розбещеність цієї школи художників викликає нудоту й відштовхує», – приблизно такими відгуками майоріли французькі видання після виставки молодих митців навесні 1874 року.

На цій виставці Клод Моне та Каміль Піссарро презентували 165 робіт 30-ти художників. То була перша виставка імпресіоністів, які йменували себе товариством анонімних художників. Та враховуючи те, наскільки різку критику ця виставка перетерпіла, мистецьке майбутнє молодих нонконформістів було під питанням. На виставці, зокрема, було представлено також полотна Альфреда Сіслея, П’єра-Огюста Ренуара, Едгара Дега, Поля Сезанна та Берти Морізо – словом, усіх тих, кого тепер вважають класиками імпресіонізму та істинними художниками. Завдяки наполегливості, вони переконали глядачів не лише у своїй щирості, а й у своєму таланті.

Імпресіоністи провели вісім виставок, першу – у 1874 р., а останню – у 1886 р. Цих пізніше визнаних класиків живопису об’єднала спільна боротьба з консерватизмом й академізмом у мистецтві, хоч техніки їхні не були ідентичними. Вони творили всупереч Паризькому салону – мистецькій організації, яка диктувала тренди мистецтва. Виставки Салону та визнані Салоном митці автоматично отримували публічне схвалення, а от творити супроти канонів Салону було досить ризиковано.

Але імпресіоністи, як і кожна молода генерація, не сприймали нав’язаних авторитетів та канонів. На перше місце імпресіоністи ставили своє сприйняття дійсності, так би мовити, творили за власними правилами. Їхня уява відрізнялась від інших своєю ексклюзивністю: наприклад, сонце зображали синім, а водойму – жовтою, людські фігури – розпливчастими та схематичними. Було важливо не «що» зображується, а «як». Об’єкт ставав приводом для вирішення зорових завдань. Кажуть, ніби в їхніх полотнах оживає дитячість.

Завдяки багатьом винаходам та відкриттям науковців, художники в повній мірі зуміли не лише практикувати, а й вдосконалювати свої навички. На прикладі дослідження Ньютона про розкладання сонячного світла крізь спектроскоп на сім кольорів, митці зображали певний предмет або явище на полотні з широкою гамою відтінків. Влучно прозвучить думка Й. Гете: «…для появи кольору необхідні світло і морок, світле та темне». Так, залежно від освітлення та кута падіння тіні, простежували градацію кольору на творчому об’єкті.

У процесі створення картини художники наносили фарбу мазками, а також використовували контрастні та проміжні відтінки. Найчастіше тло обирали білим, у такому разі найяскравіші моменти барвисто виділялися на полотні.

Для етюдного творчого методу імпресіонізму характерна стислість, адже лише це дозволяло точно фіксувати окремі стани природи.

Художники прагнули ліквідувати статичність у мистецтві, почали використовувати асиметричні композиції, щоб акцентувати увагу на дійових особах і предметах.

Як було зазначено, відомими представниками імпресіонізму в живопису стали Клод Моне, Едгар Дега, Едуард Мане, Каміль Піссарро, Альфред Сіслей, П’єр-Огюст Ренуар, Поль Сезанн та Берта Морізо. Детальніше про кожного з них ми розповімо нижче, адже їх внесок у розвиток цього напряму є унікальним. Звісно, ми не перелічуємо геть усіх митців, тож якщо вам цікаво дізнатися і про інші постаті, запрошуємо Вас на онлайн-курс із історії європейського мистецтва.

Оскар Клод Моне (1840–1926)

Цей художник – один із засновників імпресіонізму. Він не усвідомлював себе як імпресіоніст, а писав просто піддаючись натхненню і спробі створити щось вагоме.

Пристрасть до написання пейзажів вплинула на створення ним особливої ​​техніки експресивних мазків: відсутність глибини й описових деталей. Митець руйнував звичні стереотипи та вводив публіку в неземний світ – для імпресіоніста мистецтво ніколи не було вікном у реальність, це був радше спосіб бути відкритим та щирим. Моне чіплявся за миті, щоб відобразити їх у своїх роботах. І відобразив він близько 200 митей на 200 полотнах, серед яких – «Сніданок на траві», «Бузок на сонці», «Бульвар Капуцинок» та інші.

«Враження. Схід сонця» (1872 р.) – картина, що стала маніфестом  імпресіоністів і подарувала назву напрямку молодих неформалів. Вона викликала всілякі негативні відгуки критиків, бо в ній не бачили цілісності й гармонійності форм, серед недоліків називали відсутність глибини й описових деталей.

«Враження. Схід сонця» Клод Моне

Між іншим, одна з паризьких газет, коментуючи це полотно, зауважила, що підготовчі малюнки для друку на шпалерах мають більш закінчений вигляд, аніж «Враження» Моне. Що ж, може, то і правда. Та на щастя, неформатний Моне зі своїми колегами не збирався вмикати задню – і зрештою спромігся змінити загальновідомі канони.

Ще однією фантастичною картиною Моне є «Портрет Камілли в японському вбранні», що була написана у 1876 році.  Її окремі деталі не можна визначити з точністю, але імпресіоністи мали звичку залишати деякі елементи картин незавершеними. У ролі японки була дружина Моне – Камілла Донс.

«Портрет Камілли в японському вбранні» Клод Моне

У 1877 р. потяг художника переходить в індустріальну тематику, він починає писати вокзал Сен-Лазар, що стане його улюбленим місцем.

На стадії естетичної та творчої вершини у своєму «серійному» живописі Моне вирішує взятися за аналіз світлових й атмосферних ефектів на об’єкті архітектури. Предметом мальовничих експериментів став західний фасад готичного собору в Руані, що завдяки своєму скульптурному та декоративному оздобленню, прекрасно відтворював відтінки світла, що поглиналися пористою структурою каменю.

Одна із картин серії «Руанський собор», Клод Моне

Едгар Дега (1834–1917)

Для Едгара Дега було характерно «спостерігати не малюючи, а малювати не спостерігаючи» – нам лишається трактувати цей чарівний зворот, як знаємо. Він не схвалював прагнення імпресіоністів працювати на пленері (на свіжому повітрі). Взагалі, із ними його зближувало бажання відійти від академічних шаблонів, звернення до тем сучасного життя та правдиве зображення миттєвостей буття. Одними з найвідоміших його картин були: «Урок танцю», «Поранений жокей», «Прасувальниці», «Жокеї перед трибунами», «У модистки» та інші.

«Поранений жокей» Едгар Дега

У 1870-ті митець захопився темою балету. Так захопився, що тепер його передусім асоціюють саме з балеринами та балетом. Він обожнював зображати жінок, але, погодьтеся, це для художника не новина – багато митців цінують красу та витонченість, схильні поетизувати жінку. То що ж вирізняло балерин Дега? Те, що вони не були зображені в усій красі, а радше навпаки – під час трудових закулісних буднів, вбираючись у костюми, готуючись до виходу на сцену. Ці теми ви побачите на полотнах «Танцівниці на репетиції» (1874 р.), «Танцівниця у фотографа» (1875 р.), «Очікування» (1880 р.), «Дві танцівниці» (1898 р.) та ін.

«Дві танцівниці» Едгар Дега

Також він захоплювався пастеллю, що поєднує в собі якості живопису та графіки одночасно. Характерною рисою у його техніці були лінії – художник передавав зміни кольору за допомогою ліній передусім, у той час як імпресіоністи мали схильність до передачі кольору через мазки.

Його основною формою живопису завжди була сюжетна композиція. У ній яскраво розкриваються характерні особливості творчої індивідуальності митця – природність і надзвичайна пильність художнього бачення, загострений інтерес до передачі руху, нещадна, майже неупереджена аналітичність і одночасно глузлива іронія.

Едуард Мане (1832–1882)

Едуарда Мане поєднувала з імпресіоністами відмова від сухої академічної манери та бажання самоствердитися. Він був надзвичайно соціальною людиною, що шукала свого місця в богемних колах та прагнула визнання. Можливо, завдяки цьому він є одним із найавторитетніших митців сучасного мистецтва. Але одного прагнення мало, тож Мане створює свій власний стиль, який розглядався як інноваційний і який справив значний вплив на майбутніх художників. Інноваційність була зокрема в бажанні поєднати здобутки традиційного мистецтва та сучасні тенденції. У своїй творчості Мане протистояв традиційним способам моделювання та перспективи. Про його нестандартну перспективу свідчить зокрема і панянка в центрі картини «Сніданок на траві», що була написана у 1863 році (нижче). Як бачимо, жінка на задньому плані розташована досить далеко від людей, котрих помічаємо спереду. Враховуючи це, вона б мала бути написана меншою. За такого розміру, який вона має на полотні, ця дівчина була б дуже великою, якби ми розмістили її поруч із людьми з переднього плану. Але причина, чому Мане так погрався із перспективою була не в тому, що йому забракло вмінь зобразити її правильно. Погляньмо хоча б на деталі картини – вони видають майстра своєї справи. Можливо, він хотів, щоб ми подумали про полотно більше та глибше. Хоча справжня причина достеменно невідома.

«Сніданок на траві» Едуард Мане

Мане був бунтарем у мистецтві, зухвало та сміливо застосовував парадоксальні елементи у своїй творчості. Він використовував живописну техніку «a la prima» – малювання за раз по фарбі, що ще не висохла – та залишався завжди студійним художником.

Каміль Піссарро (1831–1903)

Каміль Піссарро – найстарший серед імпресіоністів. Життєвий шлях художника був складним, проте він брав участь майже у всіх виставках, саме тому став «патріархом» цього напряму. Познайомившись з Моне та його талантом, він запозичив у нього принцип розкладання кольору. Абсолютно всі отримані навички, що Піссарро перейняв у своїх вчителів, він зумів використати у творчості.

Надзвичайний успіх мала картина «Пейзаж в Монморансі» (1859 р.), що була презентована в Салоні. Пасторальний пейзаж відтворює сцену з сільського життя, підглянуту художником біля одного з фермерських будинків. Короткі горизонтальні тіні говорять про те, що картина була написана в полудень сонячного дня. Нейтральна пастельна палітра разюче відрізняється від найперших робіт «паризького» періоду в творчості Піссарро. Незважаючи на очевидний успіх, пов’язаний із допуском в Салон, картини молодого художника продовжували продаватися за смішною ціною.

«Пейзаж в Монморансі» Каміль Піссарро

Із 1866 року його палітра все більше висвітлилась, він захоплено вчився писати повітряне середовище, пронизане сонячним світлом. Водночас він, передаючи відчуття форми великими мазками, став малювати шпателем. У результаті Піссарро, відмовившись від чорної фарби, створив власний твердий і впевнений художній почерк.

У 70-х роках XIX століття митець переживає пік популярності, проте все одно критика називала його пейзажі «незрозумілими». Під час Франко-Прусської війни в його будинку було знищено близько 1500 робіт – 20-річна праця художника. Уціліли тільки 42 роботи.
Піссарро творив не лише як живописець, але як і аквареліст та гравер – у техніці офорту й літографії, куди зумів перенести атмосферу скороминущого й мінливого. Завдяки його таланту, останні роки життя принесли митцеві омріяний успіх та достаток.

П’єр-Огюст Ренуар (1841–1919)

П’єр Ренуар – французький художник-імпресіоніст, який нечасто бував на пленері. Гра світла й сонячні плями були цікаві йому, коли падали на ніжну жіночу шкіру або на золотисте волосся дитини.

Його завжди надихали люди. Усі головні принципи імпресіонізму він реалізував в портретах своїх рідних, друзів, заможних замовників, улюблених моделей, іноді дуже навіть відомих і впливових.

Особливостями творчості митця були емоційність, скороминучість та швидкий мальовничий нарис. Постійно шукаючи художню істину, він у різні періоди життя кардинально змінює манеру письма й випробовує нові колористичні рішення: то зосереджується на чіткості малюнка, то відмовляється від світлої палітри на користь насичено червоного або чорного. Найвідоміші картини: «Бал в Мулен де ла Галетт», «Сніданок веслярів», «Портрет акторки Жанни Самарі», «На гойдалці», «Парасольки», «Портрет пані Шарпантьє з дітьми» та інші.

На останній зображена Мадам Шарпантьє, яка сидить у вітальні свого будинку разом із дітьми, дочкою Жоржеттою і сином Полем, та великою собакою. Полотно несе в собі певний слід салонного живопису. Поза жінки досить парадна, але художня манера Ренуара затьмарює її штучність. Не тільки блакитний, білий і золотисто-жовтий кольори наповнені у митця повітрям, але і його улюблений «чорний», точніше, суміш кольорів, якими написана сукня мадам, повна рефлексів і відтінків. Жвавість і безпосередність, якими відзначені тут дитячі образи, вносять настрій веселощів в атмосферу картини. Завдяки їй Ренуар став одним із найбільш затребуваних портретистів.

«Портрет пані Шарпантьє з дітьми» П’єр-Огюст Ренуар

Поль Сезанн (1839–1906)

Як людина Поль Сезанн був досить егоцентричним і не вельми соціальним, але як художник – генієм. Ранні роботи Поля були написані під впливом Делакруа. Вони так само романтичні, пристрасні, бо написані з використанням темної палітри широкими мазками. Крім того, він надавав перевагу темному фону, в той час як імпресіоністи зазвичай обирали білий. Тому це дикі, похмурі полотна з моторошними сюжетами, типу викрадення або вбивства. Страшна тематика продовжується і в картині «Розтин» (1869 р.). Такі роботи шокували журі виставки Салону того часу, але тепер вони вважаються важливим етапом у творчому становленні майстра. Це були емоційні картини, що відображають його настрій.

«Розтин» Поль Сезанн

На картині «Танучий сніг в Естаці» (1870 р.) ще видно різкий контраст темряви і світла, який відрізняв його ранні роботи.

«Танучий сніг в Естаці» Поль Сезанн

Але на полотні «Прибирання», що написана в тому ж році, помітні більш світлі тони. Уперше на картинах Сезанна простежується гора з його дитинства (гора святої Вікторії), яка з’явиться на його пізніх шедеврах. Художника не дуже хвилює манера живопису, він цікавиться формами та прагне знайти свій погляд на світ, незасмічений нічим з минулого.

«Прибирання» Поль Сезанн

У 1873 році він працює над картиною «Сучасна Олімпія», навмисно провокаційною, навіяною роботою Мане, яка образила почуття глядачів на виставці Салону 1875 року. Обидва шедеври зображують повію, але Сезанн вирішив включити себе в цю зухвалу, чуттєву картину.

«Сучасна Олімпія» Поль Сезанн
«Олімпія» Едуард Мане

Берта Морізо (1841–1895)

Берта Морізо – французька художниця та єдина жінка, яка брала участь у найпершій виставці імпресіоністів. Вона часто позувала для Мане, всього він зобразив її на своїх 16-ти полотнах, закарбувавши її постать в історії злегка сумною, меланхолійною, але незмінно прекрасною.  

Художницю, на відміну від її колег-чоловіків, прихильно приймали в паризькому Салоні шість років поспіль, тож вона долучилася до групи «знедолених» (так називали імпресіоністів) вже відомою мисткинею.

Берта отримала високу оцінку суспільства, і, в результаті, її роботи відмінно продавалися. Талант і майстерність допомогли цій тендітній панянці здобути повагу колег-чоловіків, тож ті сприймали Морізо як рівну серед рівних.

Світлий колорит робіт художниці, наприклад в таких картинах як «Жінка за туалетом» і «Дівчинка з кошиком», вплинув на палітру Мане і відбився на яскравості ефектів його пейзажів.

«Дівчинка з кошиком» Берта Морізо
«Жінка за туалетом» Берта Морізо

За ніжну гамму її називали «віртуозом колориту». На картинах Морізо зображені цілком світські й милі жіночому серцю сюжети – діти, матері, няні на прогулянках, дами у вишуканих нарядах за туалетом, повсякденне життя і домашні радості.

У її роботах немає чорного контуру, тож полотна художниці характеризуються особливою виразністю і меланхолійною музикальністю. До кінця своєї діяльності Берта зберігала вірність імпресіонізму. У 2013 році Морізо стала найдорожчою художницею, коли її картину «Після обіду» (1881 р.) продали на аукціоні Christie’s за 10,9 мільйонів доларів.

«Після обіду» Берта Морізо

Представники імпресіонізму в живопису зуміли зробити неможливе. Атмосфера швидкоплинного моменту, його динамічність і барвистість, що відображені на полотнах, підштовхують на думку про красу світобудови, що втрачається.

Не будьте осторонь прекрасного, відвідуйте майстер-класи від арт-студії «Ліхтарик» та дізнавайтесь більше про імпресіонізм у живопису на онлайн-лекціях.

Зробіть приємне своім близьким – подаруйте сертифікат на майстер-класи або лекції арт-студії Ліхтарик

Залишити заявку

    Найближчі майстер - класи
    Подивитися весь календар >>
    Відгуки наших клієнтів
    Як нас знайти

    Ми на карті

    Напишіть нам