Ренуар

Подзвоніть зараз і замовте

Певно, це один із тих художників, які ніколи не рекламували себе, але завше були на піку популярності. Певно, це один із тих митців, які все життя тільки те й роблять, що вчаться писати, а потім їхні картини продаються за мільйони доларів на «Сотбіс». Певно, це один із тих художників, котрим немає часу думати про кар’єру, бо надто багато роботи в майстерні. Це Ренуар — парадоксально традиційний митець.

Ренуару вдалося стати художником зі світовим ім’ям ще за життя, але він ніколи не сподівався на такий успіх. Він відкрив для себе мистецтво радше випадково пішовши працювати майстром на фабрику порцеляни. Там у свої 13 П’єр-Огюст уже почав заробляти пристойні гроші. Його керівник лютився, що хлопчисько швидко виконує роботу й отримує стільки ж, скільки й дорослі працівники. Та цей успіх тривав недовго — скоро на фабриці автоматизували процес розпису порцеляни, тож Ренуару довелося шукати нових джерел заробітку. І він знайшов – розпис кав’ярень став наступною сходинкою в кар’єрі. Із кожної зарплатні молодий чоловік починає відкладати частку на навчання за фахом, і, зрештою, йому це вдається — Ренуар вступає до Академії красних мистецтв Інституту Франції, а паралельно також вчиться у приватній студії разом із Сезанном і Мане. Майстерня Шарля Глейра в Академії красних мистецтв була однією з багатьох, але саме тут він зустрів людей, які сильно вплинуть на його художнє становлення. На рік після Ренуара в майстерню Глейра потрапили Альфред Сіслей, Фредерік Базиль та Клод Моне.

І хоч під час вступу до Академії він був за рейтингом 68 із 80 студентів, його це не лякало. Завдяки батькові, котрий сам був працьовитою людиною і привчив сина до роботи й порядку, Ренуар активно та наполегливо вчився. Але практичні навички, за словами Ренуара, ще не запорука успіху. Їх геть не достатньо, коли йдеться про мистецтво. На його думку, мистецтво завжди включає ірраціональне, тож є речі, які треба просто відчути. Ренуар походив з ремісничої родини, тож добре знав, яка важка ручна праця. Його дід був теслею, а батько кравцем. Ніщо не віщувало юному художнику всесвітньої слави.

Окрім навчання у двох інституціях та підробітку, він використовував вільні хвилини для того, щоб сходити в Лувр — згодом художник скаже, що навчився малювати саме в музеї. Щоб розвинути вміння, Ренуар копіював картини визнаних митців і ніколи не сподівався на те, що і його полотна згодом опиняться в цьому музеї. Традиція копіювати картини старих майстрів була визначальним способом навчання живопису для європейських художників.

У Луврі Ренуар споглядав безліч картин, серед яких виділяв полотна Буше і Фраґонара, створені в XVIII ст. Вони настільки припали йому до душі, що майбутній імпресіоніст перейняв деякі їхні риси.

Весною 1864 року Шарль Глейр закрив свою майстерню за станом здоров’я. На той момент Ренуар займав 10 місце в рейтингу з 106 студентів. В цей час Ренуар захопився картинами на дев’ять років старшим за нього Мане. Едуард Мане вже написав свої картини «Сніданок на траві» та «Олімпія». Його нещадно критикували в Салоні та для молодих художників він був новатором та своєрідним орієнтиром в світі живопису.

«Діана після полювання», Франсуа Буше, 1745 р.
«Музичне парі», Жан-Оноре Фраґонар, 1754 р.

Картини, що ви бачите вище, важливі для нас, бо розповідають про дві речі: звідки взялося твердження про те, що Ренуар — сонячний художник, а також чому можна казати, що Ренуар — це старанний студент. Щодо першого, то погляньте, які світлі картини у Буше та Фраґонара. Художники показують життя красивим та ніжним, їхні сюжети приємні, а кольори заспокійливі та радісні. Жодного натяку на тривогу чи страхіття, які люди переживають у житті. Це те, що запозичив у художників рококо Ренуар. Його картини позбавлені чорного, його картини завжди світлоносні, у них завжди чути симфонію прекрасного. Сам Ренуар казав, що у світі вистачає потворного, тож зображати це ще й на картині немає сенсу. Поговоримо й про інший аспект — жінки на картинах. Усі натурниці Ренуара ніби вихоплені з епохи рококо, представниками якої знову ж таки були Буше та Фраґонар — рожево-білі пухкі руки й тіла на картинах імпресіоніста наслідують ідеали тої доби. Зрештою, Ренуар завше вважав себе наступником класичного французького мистецтва, а не революційним художником. Про це свідчать і його численні спроби завоювати Салон і стати нарешті «справжнім» і «традиційним».

На початку своєї кар’єри П’єр-Огюст Ренуар писав картини за канонами Салону – масивні зображення на міфологічні сюжети. Ось одна з них:

«Діана-мисливиця», П’єр-Огюст Ренуар, 1867 р.

Напевно, якби ми не знали, що це полотно створено в другій половині ХІХ ст., мимоволі зарахували б його до більш ранніх — чисто літературне, нереалістичне зображення. Та чомусь Салон відхилив цю спробу митця. Ренуар, натомість, не опустив рук і продовжив писати так, щоб прихилити журі.

«Алжирська жінка» («Одаліска»), П’єр-Огюст Ренуар, 1870 р.

Він відчайдушно хотів отримати статус салонного митця — це було вершиною кар’єри для будь-якого художника — але Салон чітко вказував на те, що не варто й намагатися. Навіть після звернення до модних східних сюжетів у картині «Алжирська жінка», Салон не визнавав Ренуара. Тож художник почав усе більше експериментувати зі своїми власними підходами, некласичними — втрачати ж бо нічого. А в ході творчих пошуків і спілкування з такими ж відкинутими молодими художниками, як і він сам, навіть подумав: «Що ж, можна організувати виставку і без Салону», — і він об’єднався з кількома друзями (серед них були майбутні засновники імпресіонізму), щоб нарешті показати свої картини  широкому загалу. І хоч на цій виставці було більше критики, аніж похвали (як ми знаємо зі статті про імпресіоністів), про Ренуара говорили щораз більше.

Спілкуючись із імпресіоністами, він за замовчуванням перекочував із рангу класичних художників до бунтівників. Але Ренуар не вважав себе таким. Радше навпаки — він бачив себе щирим спадкоємцем традицій. Завдяки синтезу цих живописних традицій і власного підходу, йому вдавалося чудово зображати невпинні миті життя, а ще дітей і жінок. Він захоплювався останніми, тож усі жіночі фігури писав із ніжністю, що проступає крізь полотна.

Ренуар знаний поціновувач жіночої краси, але краса — це широке та почасти суб’єктивне поняття. На щастя, Ренуар дозволяє сучасній жінці видихнути з полегшенням, бо його розуміння жіночої вроди збігається з трендами бодіпозитиву. Йому хотілося малювати натурниць із животиками та повненькими руками, бо він вважав, що повновиде та рум’яне тіло є свідченням здоров’я та природної вроди. Круглі обличчя та матова шкіра були наймилішими для нього — ці смаки проступають уже в картинах «Діанамисливиця» та «Алжирська жінка». Через те, що в П’єра-Огюста був улюблений тип натурниць, здебільшого серед створених ним портретів ми натрапляємо на жінок, які мають ті риси зовнішності, про які сказано вище. А от бліді щічки та кисті рук його дратували. Якось йому замовили написати портрет аристократки, яка мала саме такий «неренуарівський» тип зовнішності, тож весь час, поки художник її писав, він страшенно нервував. Їй приносили холодну воду, щоб вона опускала в неї пальці — і ті зберігали блідість, а Ренуар не міг знайти собі місця. Їй приносили невеличкі шматочки їжі, щоб вона підкріпилася, а він усе думав: «Чому ж вона не може нормально поїсти? Може б, щоки взялися багрянцем».

«Білява купальниця», П’єр-Огюст Ренуар, 1881 р.

Замовлення на портрети сипалися, як із рога достатку. Особливо потужний наплив почався після створення картини «Портрет мадам Шарпантьє з дітьми». Мадам Шарпантьє усіляко підтримувала імпресіоністів, зокрема підтримкою було те, що вона організувала салон, в якому частенько збиралися молоді митці, котрим кортіло подискутувати на мистецькі теми. Ренуар туди теж приходив. Але він вважав, що жодні дискусії та теорії про мистецтво не пояснять цього ремесла вичерпно, оскільки в мистецтві є незбагненна сторона. Через такі погляди Ренуар не брав участі в теоретичних суперечках, які полюбляли інші митці. Зрештою, художник від природи був неговірким — він мало розмовляв навіть із рідними, тому й не дивно, що відмовлявся висувати концепції і здобувати славу теоретика серед знайомих. Та повернімося до мадам Шарпантьє та її малечі:

«Портрет мадам Шарпантьє з дітьми», П’єр-Огюст Ренуар, 1878 р.

На перший погляд, це просто мила сімейна картина. Але щонайменше дві речі заслуговують детальнішого розгляду. Перша — Ренуар зовсім не використовував чорних фарб. Друга — вміти малювати дітей вважалося вершиною майстерності. Щодо чорного кольору, то митець досягав близьких до нього відтінків завдяки змішуванню різних фарб. Але він свідомо відмовлявся від використання чистого чорного кольору з тюбика. В принципі, це збігається з його відмовою бодай якось натякати на сумні реалії життя, чи не так? Оманливий чорний на наших екранах насправді виявиться чимось темно-синім, якщо поглянути на портрет наживо.

Щодо малювання дітей, то кожен художник вважав цей процес іспитом на майстерність. Але для Ренуара це було як дихати. Непосидючі дітлахи не знають слова «статика», але Ренуар його теж не знав. За спогадами знайомих, він був дещо нервовою і швидкою натурою. Розмовляючи з кимось, він здебільшого займався ще якоюсь справою паралельно. Навіть його струнка статура промовляла, що він живе рухом. І ця природна швидкість допомагала йому писати дитячі портрети. Діти не чекали, поки пан Ренуар закінчить, а художник не чекав, що діти сидітимуть, як сумирні ягнята. Тож він без жодних труднощів писав їх використовуючи фрагментарні мазки. Ці мазки створюють ефекти швидкоплинності, ефемерності кожної хвилини, а ще нескінченного руху. Ідеальна техніка для зображення жвавих дітлахів. О, також його швидкість якось допомогла йому написати портрет Ріхарда Вагнера менш як за півгодини. Композитор прийшов позувати, але чітко сказав Ренуару, що має не більше, як 25 хв. Щойно ті збігли, Вагнер зібрався йти. Але Ренуар спокійно мовив: «Я вже закінчив».

«Портрет Вагнера», П’єр-Огюст Ренуар, 1882 р.

Тож щойно паризький бомонд дізнався, що пан П’єр-Огюст швидко та славно малює дітей, усім терміново захотілося мати портрет із дитиною. Ситуації траплялися чисто комедійні — жінки, бувало, позичали дітей у знайомих, аби тільки мати модний портрет із малечею. Та сам Ренуар не ставився до своїх робіт, як до чогось особливого та модного. Він не міг не писати, але і не вважав себе майстерним художником. Лише переддень смерті він нарешті сказав, що починає щось тямити в мистецтві…

Важливо також згадати й про один жіночий портрет. На ньому зображено Жанну Самарі — молоду паризьку актрису.

«Портрет актриси Жанни Самарі», П’єр-Огюст Ренуар, 1877 р.

За словами Ренуара, якось за спиною він раптово відчув світло, а коли обернувся — там стояла Жанна Самарі. Перша зустріч художника з актрисою дала йому зрозуміти, що перед ним ідеальна модель для картини — її щира весела вдача, а також типова «ренуарівська» зовнішність підкорювала. Як бачимо, її характер опромінював все довкола — і кольори на портреті чітко це передають. Загалом Ренуар напише три портрети дівчини, а під час написання одного з них матір Жанни не залишатиме доньку без нагляду: їй дуже не хотілося, щоб між її Жанною та художником виникли почуття.

Портрет, що вище, став одним із приводів для пізнішої критики на адресу Ренуара. Йому закидали, що він не вміє поводитися з кольором — тут, наприклад, шкіра написана за допомогою рожевого та зеленого. Ці зеленкуваті відтінки тіла на його картинах викликали різні гострі ремарки, зокрема Альберт Вольф інтерпретував ці відтінки як такі, що нагадують колір шкіри померлого… Та Ренуар знизував плечима. Він вважав так:  «Заплющи очі. Який колір бачиш — такий і малюй». На наших майстер-класах ми також заохочуємо до свободи творчості та думки. Але поруч із Вами завше буде фахівець, щоб допомогти Вам втілити задумане в життя.

«Великі купальниці», П’єр-Огюст Ренуар, 1884–1887 рр.

Можливо, кольори на картинах Ренуара є свідченням його світлого простого ставлення до життя. Знайомі та рідні пана Ренуара розповіли про його «коркову метафору». Він вважав, що треба підкорятися течії життя, як той корок. А воно саме із плином часу вкаже, до якого берега пристати. Варто просто робити те, що можливо у конкретній ситуації. Так, зокрема, можна пояснити те, що Ренуар лише під примусом обставин — скорочення на фабриці — змушений був розфарбовувати стіни кав’ярень і замислитися про серйозне навчання. Молодий П’єр-Огюст усіляко намагався змагатися з машинами з розпису, але зрештою його тарілки, розписані від руки, не продавалися. Так, течія життя змусила його думати про живопис. Якби ж цієї автоматизації не сталося, можливо, Ренуар залишився б працівником на порцеляновій фабриці. І світ не знав би цього імпресіоніста.

Ренуар помер у віці 78 років 3 грудня 1919 року. Цього ж року він написав останню свою картину – останню версію роботи «Великі купальниці». Натхненням для картини стало перемир’я 11 листопада 1918 року, яке принесло мир в Європу. Отримавши славу, Ренуар підтримував молодих митців.

За два роки до смерті він мав познайомитися, завдяки агенту Полю Розенбергу, з двома тоді ще невідомими художниками: Анрі Матіссом та Пабло Пікассо. Зустріч з Матіссом, у якого було чотири картини Ренуара відбулася, а от Пікассо не встиг зустрітися з метром.

Через рік після смерті Ренуара відбулося три його масштабні виставки. Дюран-Рюель виставив в Парижі 63 картини, 13 пастелей та кілька малюнків, а в Нью-Йорку – 41 картину художника. На осінньому Салоні була представлена 31 картина періоду 1915 – 1919 років.

Ціни на роботи Ренуара продовжували рости в геометричній прогресії. Незадовго після смерті художника його картина «Новий міст» (1872 р.), за яку він отримав 300 франків, була продана за 93000 франків.

В 1923 році Дюран-Рюель продав «Сніданок веслярів» (1881 р.) Дункану Філліпсу за 185000 доларів, а в 1982 році ця картина була застрахована на 10 мільйонів доларів.

Сьогодні картини Ренуара знаходяться в музеях по всьому світу. Окрім найбільших колекцій Фонда Барнса в Філадельфії (181 картина) та Художнього інституту Кларка в Вільямстауні (32 картини), картини Ренуара можна зустріти в багатьох музеях Європи та світу.

Ренуар мав значний вплив на Майоля, Матісса, Пікассо та інших художників ХХ століття.  

Більше про Ренуара та інших імпресіоністів Ви можете дізнатися на лекціях з історії європейського мистецтва в арт-студії «Ліхтарик».

Залишити заявку

    Найближчі майстер - класи
    Подивитися весь календар >>
    Відгуки наших клієнтів
    Як нас знайти

    Ми на карті

    Напишіть нам