Відомі художники України

Подзвоніть зараз і замовте

У буремному ХХ столітті були не лише війни. І хоч часто здається, що це століття минуло у сльозах та розчаруваннях, воно стало справжнім мистецьким калейдоскопом. А війни, зміни режимів та бідність розсіяли мистецького цвіту по всьому світу. Наші художники, зокрема, встигли попрацювати і в Україні, і в Азії, і в Європі, і в Америці. Та про все по-порядку. Почнемо з Києва.

Олександр Богомазов найбільше пов’язаний саме з цим містом, хоч і встиг повчителювати в Нагірному Карабаху та з’їздити у відрядження до Фінляндії. Цей митець пройшов шлях від імпресіоніста до кубофутуриста. Це значить, що від невловимих мазків він перейшов до чіткої динаміки ліній, геометричних форм та насичених кольорів. Ось порівняйте картину, створену ним на початку 1900 років:

«Очікування», О. Богомазов.

Та полотно створене 1915 року:

«Монтер», О. Богомазов.

Звісно, митець створив значно більше полотен, і почепити ярлички «кубофутуризм» або «імпресіонізм» на всі не вдасться, бо техніки живопису часто накладаються одна на одну. Як-ось на автопортреті «Віолончеліст», 1914 року (так, митець грав на віолончелі):

На думку Богомазова, об’єкт пізнається через найактивніші ознаки – кути, круті вигини. Тому більшість його картин позначені динамікою, а ще буянням кольору. Через це Богомазова називають художником вітальних енергій – у нього повсякчас знайдеш жвавість і яскравість.

«Трамвай», 1914 рік

Можливо, це через те, що він не мав сумнівів у правильності обраного шляху: «Я відкинув усі інші кар’єри, які б забезпечили мені матеріальне благополуччя, і можу з гордістю сказати, що я не помилився. Кращого я не знаю» [автобіографія]. За словами мистецтвознавця Дмитра Горбачова, одна з останніх  картин художника – «Тирсоноси» – була написана на звороті іншого полотна, бо в Богомазова не було грошей на нове. Також цікаво, що під час викладання у школі для залізничників у Боярці (Київщина), митець на своєму посвідченні вчителя замість фотокартки мав власноруч намальовану мініатюру-автопортрет. Існує припущення, що художник міг просто-на-просто не мати зайвих коштів на фото.

На жаль, влада навмисно забула про нього на третину століття, бо він не пасував канонам соцреалізму, але на щастя, його картини було заново відкрито у 1973 році на виставці в Лондоні. А каталог цієї лондонської виставки чітко прописав: «Художник надзвичайної своєрідності. За теренами України зовсім невідомий, жодної монографії». І це про людину, яка викладала в Київському художньому училищі і в студії Олександри Екстер, організувала разом із пані Олександрою виставку «Кільце» (Київ, 1914 рік) та написала трактат перекладений французькою, німецькою та англійською мовами із назвою «Живопис та Елементи».

Про Олександру Екстер теж не випадає мовчати. Ця велика організаторка та реформаторка, яку охрестили «амазонкою авангарду», перед усім відома тим, що першою перетворила сценічні 2D декорації на 3D. І це були не просто опуклі дерева чи хатки на сцені, а кубістичні об’єкти без чіткої ідеї. Одна декорація могла слугувати водночас і деревом, і колоною, і місцем дії для акторів. Розроблена нею «пластична декорація» дозволяла акторам обігравати сценічне приладдя та імпровізувати з ним. Ось, наприклад, один із ескізів декорацій, створених Олександрою Екстер:

«Театральні декорації», 1930 рік

Крім того, вона створювала ескізи сценічних образів акторів, вважаючи грим та одяг ще одним засобом вираження характеру персонажа. За її ескізами було сконструйовано вбрання для акторів науково-фантастичного фільму «Аеліта»:

Костюми акторів із «Аеліти»

Ця тендітна панянка працювала усюди: Київ, Одеса, Париж, Москва, Венеція…Її всюди запрошували, тож її ім’я стало брендом ще за життя художниці. І це, зокрема, завдяки її прагненню до яскравих відкритих кольорів, яке вона запозичила з українського ужиткового мистецтва. Ось як вони виглядають на її ескізах:

«Ескіз костюму для «Танцю з сімома вуалями», 1917 рік

Оглянувши цей ескіз, неважко здогадатися, що пані Олександра теж була кубофутуристкою. Щодо українського ужиткового мистецтва, по селах вона відроджувала кустарні майстерні, куди наймала місцевих селянок для ткання і вишивання. І що, ви думаєте, вони брали за сюжет?  Супрематичні композиції. Такі модернові килими, як нижче, некепсько продавалися по Європі та в Росії. Ось приклад одного з них:

У певний момент своєї діяльності Екстер навіть бере участь у розробці форми для Червоної армії. А крім того, мисткиня відкриває художню студію у своєму домі в Києві (вул. Б. Хмельницького 27/1), працює як художниця у Камерному театрі (Москва), спілкується із Пікассо та Рембо. Але не слід думати, що життя пані Олександри було суцільним успіхом. Якось, уже маючи ім’я та статус, вона створила таку кількість декорацій для постановки «Ромео та Джульєтти», що її критикують і досі. Декорації були надто громіздкими для Камерного театру. Тож актори просто були блідим додатком до монументальних конструкцій сцени.

Ми розповіли про сценографію, власне живопис, час згадати і про гравюру. Гравюри Якова Гніздовського – «Зимовий пейзаж» і «Соняшник» – висіли в кабінеті Джона Кеннеді в Білому Домі, і це не випадковість. Оскільки львів’янин Гніздовський одного дня став громадянином США, його твори автоматично стали символом сучасної американської культури. А ще їх дуже полюбляють японці. Здогадаєтеся, чому?

«Зимовий пейзаж»
«Вівці»

Вищенаведені картини – це дереворити (відтиск фарбованого різьбленого дерева). Причина для вибору цієї техніки була прозаїчна – грошей на полотна не було, на натурників – теж, тож довелося шукати природніх «натурників» – дерева, вівці – й експериментувати з порожньою мішковиною замість лляних полотен. Частково у цьому винна війна. Річ у тім, що він із тих митців, яких війна добряче покидала по світу: у 1938 році Андрей Шептицький спонсорує навчання Гніздовського у Варшавській академії мистецтв, але у 1940 студент евакуюється в академію у Загребі, а тоді на п’ять років застрягає в німецькому таборі для переміщених осіб. Там до появи Гніздовського вже зібралась чимала купка нашої інтелігенції – Іван Багряний, Улас Самчук, Євген Маланюк та ін. – і Яків Гніздовський пристає до їхнього гурту. Разом вони перетворилися в «Мистецький Український Рух» (МУР). Два письменники з цього гурту викрадають кириличні шрифти в одній друкарні і починають видавати журнал, де публікують ілюстрації Гніздовського та свої літературні твори. А згодом художник відображає життя табірних поселенців на полотні:

«Переміщені особи», 1948 рік

Отак війна і злигодні стали для нього сюжетом, а не катастрофою. Пізніше відбувся його переїзд до Америки, де він продовжив писати, створювати дереворити, листівки та отримувати одну за одною премії.

Листівка створена Яковом Гніздовським

Америка допомогла творчо реалізуватися ще одному українському митцеві. Це – скульптор-авангардист Олександр Архипенко. Цікаво, що захопитися творчістю йому допоміг Мікеланджело та дідусь.

Коли пан Олександр ще маленьким хлопчиком упав з велосипеду і травмувався, йому треба було довго залишатися в ліжку, а для дитини то справжня каторга. Тож дідусь вигадав йому квест – дав альбом із малюнками та скульптурами Мікеланджело і наказав перемальовувати. І вже тоді завдяки своїй дитячій фантазії в Олександра з’явився концепт славнозвісного порожнього простору. Коли малий Архипенко побачив, як порожній простір між двома горщиками на столі формує ще один «порожній» горщик посередині, це явище страшенно зацікавило його. Тож після того, як Архипенко вивчився в Київському художньому училищі (разом із Екстер та Богомазовим) і почав творити самостійно, це стало його фішкою. Погляньте самі:

«Жінка, що розчісує волосся», 1915 рік

Ця бронзова статуетка – світова зірка, тож на її прикладі ми пояснимо вам особливості творчості скульптора. Щодо зіркового статусу цього виробу, її було продано на аукціоні «Сотбіс» за 2 мільйони доларів. А стати лотом на цьому аукціоні – то честь для твору, оскільки аукціонний дім «Сотбіс» – один із найстаріших у світі. Тут захмарні цифри часто-густо ставлять рекорди і викликають шок у громадськості. Поміркуємо, чи виправдана ціна цієї статуетки. Архипенко створив перші кубістичні статуї – до нього на кубізм у скульптурі ніхто не наважувався. До того ж, у 1933 році в Чикаго на Всесвітньому ярмарку столітнього прогресу, де всі нації представляли свою культуру та досягнення, в українському відділі було представлено не лише вбрання і танці, а й скульптури Архипенка. Тож світ побачив Україну через Архипенка, автентичні вбрання й танець. Його скульптури визначальні ще й через те, що замість традиційних вигнутих опуклих ліній Архипенко творить ввігнуті:

Walking («Прогулянка»)

Інноваційність Архипенка була й у тому, що він використовував інженерні рішення у своїх проєктах. На один із них він навіть отримав патент на 17 років. Суть цього мистецького винаходу була в тому, що картина зі смужок прокручувалася спеціальним механічним пристроєм так, що на зміну одній картині з’являлася інша. Це явище увійшло у словники як архипентура, а в наше повсякденне життя – як кожен біґборд, який ми бачимо. Без Архипенка, цілком можливо, їх би не вигадали.

Митець сміливо мислив і не підпорядковувався надуманим канонам. Отже, чи виправдана ціна «Жінки, що розчісує волосся»?

А починалася його успішна кар’єра з художнього училища, де колись викладав Олександр Мурашко. Невідомо, чи митці зустрічалися. Але в Києві на початку ХХ століття зустрілися і розвивалися одразу кілька генерацій художників. Про молодшу ми вже поговорили – час звернутися до їхніх попередників-учителів.

Щодо Олександра Мурашка, його фах був визначений ще у дитинстві. Оскільки його вітчим Микола Мурашко працював іконописцем, то сподівався, що і його пасинок піде второваною доріжкою, бо дуже вже потрібні були помічники в майстерні. І хоч Олександр не був проти роботи в майстерні, але його амбіції були більшими – він понад усе хотів учитися в Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Остаточне рішення він прийняв, коли допомагав вітчиму оформляти Володимирський собор у Києві. Саме там Олександр познайомився з Михайлом Врубелем та Віктором Васнецовим і вирішив, що мусить учитися в Академії незважаючи на протести Миколи Мурашка. Суперечка між пасинком та вітчимом дійшла до краю – тож Олександр тікає з дому. Тікає не для того, аби помститися, а щоб писати картини за власним задумом. Хтозна, скільки б могла тривати «холодна війна» між родичами, якби їх не помирили рідні. Після примирення Олександр таки отримує своє – і вступає до Вищого художнього училища при Санкт-Петербурзькій академії, а через два з половиною роки, як кращий учень, стає вільним слухачем академії і студентом Іллі Рєпіна.

За словами Мурашка, у творчості митець має бути як дитина –  безпосередній і щирий. Мабуть тому, створюючи картину на біблійний сюжет, Мурашко ні трохи не копіює попередні полотна з цією ідеєю. Йдеться про «Благовіщення»:

«Благовіщення», 1909 рік

Це імпресіоністичне полотно тяжіє до реалізму і портретного живопису – воно й недивно, бо Олександр Мурашко знаний перш за все як портретист. Крім нетрадиційної обробки сюжету, художник цікавий симбіозом мистецьких технік, використаних для написання картини. За це його дуже цінували за кордоном. І зізнаймося чесно, якби ми не знали назви полотна, навряд чи б нам на думку спав святий момент Благовіщення. Надто не канонічно і модерново він прописаний.

Цінували за кордоном іще одного митця – Адальберта Ерделі. За словами

народної артистки України Клари Балог «його не можна було не любити. Він настільки був красивий, елегантний, такий добродушний. В нього закохувалися». Про добродушність пана Адальберта свідчить і той факт, що він міг роздати більшу частину своєї учительської зарплатні біля кафедрального собору. На запитання «Навіщо?» він відповідав: «І ці бідні люди мають знати, що таке зарплата». Художник Володимир Микита розповідав про такі особливості Ерделі: «Він у фраку міг малювати картину – і ніде не замазатися… І малював так, і роботи його такі елегантні».  

«Портрет А.С.»

Можливо, секретом цього внутрішнього аристократизму були його цінності: Бог – мистецтво – любов – нескінченність. Їх визначив сам Ерделі у своїх щоденниках та романах про внутрішні стани людини. Ось цитата з його записів: «Мистецтво викристалізувало мене як людину, що стала одним цілим з Усесвітом, що бачить гармонію буття».

При тому, що ця особистість тяжіла до самозаглиблення, він не закривався від світу та вважав, що треба вчитися в інших і показувати себе. Тож коли він як учитель живопису отримав направлення від уряду Чехословаччини на навчання в Парижі, то поринув із головою в культурне життя Франції, а повернувшись, організував на Закарпатті три художні об’єднання та Ужгородське художньо-промислове училище. «У Парижі я побачив, що лише через нестачу засобів та свою скромність я не зміг стати першим із перших», – але він став першим із перших в Мукачеві, Ужгороді та на Закарпатській Україні загалом.

«Осіннє озеро»

Але радянські канони дісталися і до Ерделі – під кінець життя його осудили і змусили змінити стиль письма на соцреалістичний. Він почав вигорати як художник.

Ерделі зазнавав психологічного тиску, в той час як Михайло Бойчук був знищений фізично – його розстріляли під Києвом за недоречні ідеї та твори. Уявіть собі час, коли авторів поетичних збірок репресували за проукраїнські ідеї, коли інтелігенції забороняли збиратися на вечірки, вбачаючи в них антирадянську діяльність – це гарно відображено у фільмі «Заборонений» (2019 року). А тепер уявіть, наскільки більш антипартійною була ідея прикрашати храми, відновлювати фрески, виконувати різьблене начиння і килими для церков, а ще писати роботи, беручи за основу візантійську та давньоруську техніку письма. Вони обов’язково мали національний колорит, біблійну тематику і розвивали релігійну культуру. Погляньте на декілька робіт Михайла Бойчука:  

«Пророк Ілля», 1910-1912 роки
«Жінки біля яблуні», 1920 рік

Разом виходила руйнівна суміш для художника радянського часу. А враховуючи, що Михайло Бойчук не лише сам працював у цьому напрямі, а й мав прихильників серед молодших митців, які вже 1910 року на одній із виставок представили свої роботи широкій публіці, а з 1917 року бойчукізм ще й почав розвиватися в Академії мистецтв, поширення такого напряму стало сигналом небезпеки для нової радянської влади. Цікаво, що бойчукізм розвивався в час громадянської війни 1917-1920 років, але не пережив мирні радянські будні. Після розстрілу Михайла Бойчука та його дружини почалося винищування картин митця та репресії його учнів. На щастя, нам лишилися деякі роботи.

За кордоном чи в Україні, скульптура чи малярство, сценічні декорації чи ткацтво, кінофільми чи виставки – не було місць недоступних для українських художників ХХ століття. Вони виявили себе повно у багатьох напрямках, а якщо вам цікаво дізнатися про ці напрямки більше, відвідайте наші майстер-класи або лекції з історії мистецтва.

Зробіть приємне своім близьким – подаруйте сертифікат на майстер-класи або лекції арт-студії Ліхтарик

Залишити заявку

    Найближчі майстер - класи
    Подивитися весь календар >>
    Відгуки наших клієнтів
    Як нас знайти

    Ми на карті

    Напишіть нам