Катерина Білокур – це неймовірна українська художниця наївного мистецтва. Певно немає людини в Україні, яка б не чула про творчість Катерини Василівни. Та, як зазначає Оксана Забужко в своєму есеї зі збірки «Планета Полин», про Катерину Білокур досі не написано біографії.
А найчастіша згадка про художницю в інтернеті йде поряд з іменем Пікассо. Безліч публікацій в дусі: українка, яка вразила Пікассо. І почати розповідь про Катерину Білокур я хочу з пояснення чому такі формулювання не коректні. Пабло Пікассо був визначним художником ХХ ст., так само як і Катерина Білокур. Але, він жив в іншій країні, мав інші можливості для отримання освіти та творчої реалізації. Це одна з причин його повсюдної популярності. Катерина Білокур не отримала художньої освіти, бо правляча партія була проти цього, вона не мала змоги виїхати з країни на виставки, побачити світ і показати світу себе. Але, Пабло Пікассо не був художнім критиком або дослідником мистецтва, він був колегою Катерини Білокур. Тому, такі формулювання, буцімто сам Пікассо, або інший художник оцінив творчість Білокур є знеціненням української художниці. Інша справа, якщо посилання йде на авторитетних арт критиків та мистецтвознавців (бо це їх робота описувати та давати свою оцінку творчому доробку митців). Тим більше некоректними є клікбейтні заголовки зі згадуванням оцінок Пікассо стосовно Катерини Білокур, бо таким чином саме оцінка Пікассо стає головним досягненням художниці.
Катерина Білокур та Марія Примаченко ще з радянських часів були найвідомішими українськими художницями. Так склалось, що безмежний талант саме цих українських жінок тоталітарна держава взяла собі на озброєння. Чому на озброєння? Бо хіба ж можна створювати таке яскраве і чисте мистецтво, живучи буквально впроголодь?!
А тим часом, Оксана Забужко, як завжди, прекрасно підбирає слова для характеристики життєвого шляху Білокур, беручи шевченківську цитату: «Історія мого життя є частина історії моєї батьківщини».
Катерина Білокур не отримала освіти, більше того, дома їй забороняли писати і малювати. Батьки вирішили не віддавати її до школи, щоб не купувати одяг та взуття. Проте, Катерина пручалась. Вона все життя боролась за своє право творити і зробила просто неймовірні картини. Не можливо не думати, яких би ще висот змогла досягти художниця, якби їй довелось отримати гарну освіту, займатись тільки мистецтвом, а не малювати в проміжках часу між важкою селянською працею.
В 1924 році молода Катерина відчайдушно намагалась вступити до художньо-керамічного технікуму. Але, в неї не приймали документи (адже, вона не вчилась в школі) і вона в розпачі кидала свої малюнки через паркан, з надією, що їх хтось помітить і подарує їй шанс. Але, життя Катерини Білокур зовсім не схоже на казку про Попелюшку. Воно радше наближене до страхітливих казок братів Грімм.
1928 року ситуація зі спробою навчатись повторюється в Київському театральному технікумі. Відсутність шкільної освіти закриває двері подальшої освіти для Катерини. Неможливість навчатись та займатись творчістю вганяє Катерину Білокур в такий відчай, що вона пробує втопитись. Після цього, батько таки погоджується дозволити їй малювати.
Інструменти для малювання Катерина робить сама. Пензлі з котячої шерсті та вишневих гілок. Підрамників у художниці не було. Точніше був один, на який вона кріпила полотно як вишивальниці, малювала картину, потім знімала полотно, а на підрамник кріпила наступне.
1940 року, Катерина пише листа до Оксани Петрусенко, пісню якої вона почула по радіо з проханням звернути увагу на її творчість. В конверт вкладає і свій малюнок. Лист дивом дійшов до адресатки, Оксана Петрусенко показала його Павлу Тичині і звернулась до Центру народної творчості з проханням звернути увагу на талановиту художницю-самоучку. Того ж року в Полтавському будинку народної творчості відкрилась персональна виставка Катерини Білокур. 1944 року її картини купує Музей українського народного декоративного мистецтва.
1954 року три картини «Цар-Колос», «Берізка», «Колгоспне поле» були представлені на Міжнародній виставці в Парижі.
Окремо хочеться наголосити, а детальніше почитайте в вище згаданому есеї пані Забужко, що родина Білокур не були колгоспниками. Вони були селянами одноосібниками в страшні тридцяті роки ХХ ст. і змогли вижити. Це ті селяни, яких вже не застало наступне покоління, зломлене Голодомором і репресіями. Паспорта Катерина Білокур за все своє життя так і не отримала. Селяни ж бо не мали права на паспорт.
Катерина була змушена ночами копати город, бо голова колгоспу не давав коней для оранки. А вдень, Катерина малювала, доки було сонце. Певно, тільки після зими 2022-23 року ми можемо уявити собі, що означає встигнути зробити справи доки є світло.
Стосунки в родині були дуже важкі. Катерина страждає від болю в ногах після спроби втоплення, до них додається ще й біль в шлунку. Та належної медичної допомоги художниця не отримує. Так і помирає у віці 60 років.
Є свідчення односельців Катерини Білокур, що в 1947 році, який був голодним для України, вона казала: «того ірода треба возити по країні в клітці й показувати людям, як дикого звіра» (це вона про Сталіна). Та її односельчани не видали. Того ж року, художниця відмовилась написати портрет диктатора. Ще одне підтвердження сили її духу.
Основною темою творчості Катерини Білокур були квіти. Це були квіти з її подвір’я. Щоправда, художниця не відділяла сезонні квіти і на її картинах можна часто побачити поруч весняні та осінні квітки. Вона створювала дивовижні композиції з польових та садових рослин, зображуючи їх із неймовірною деталізацією та любов’ю. Квіти в її картинах ніби оживають, дихають, переплітаються між собою, створюючи складні орнаменти. Вона сприймала природу як живий організм, у якому кожна квітка, листок і стебло мають свою красу й гармонію. Катерина Білокур мала виняткове відчуття кольору. Її палітра вирізнялася багатством і насиченістю відтінків, завдяки чому картини виглядали об’ємними та живими. Вона використовувала тонкі градієнти, щоб передати гру світла і тіні на пелюстках квітів та інших елементах. Її роботи часто порівнюють з фотографіями, настільки точно й акуратно вона відтворювала деталі, проте в них є також неповторна поетичність і візуальна музика, властиві лише її стилю
Художниця казала, що картини народжуються в її голові і вона не може спати і жити, якщо не намалює їх. Як би ж то в неї були інші можливості. Та життя геніальної художниці припало на страшні 1900 – 1960 роки. Більше про українських митців можна дізнатись в арт-студії «Ліхтарик». А також спробувати відтворити картини українських художниць або ж декоративні розписи: Петриківський або Самчиківський.
На всі творчі майстер-класи арт-студія пропонує подарункові сертифікати, які ви можете замовити у подарунок близьким, родичам та колегам. Обирайте творчий майстер-клас плануючи куди піти в Києві наступного разу.
У меня синдром Стендаля сегодня. Утром ходили в Падуанский баптистерий. Смотрели фрески Менабуя. А после обеда у нас было посещение каппелы Скровеньи. Теперь я понимаю , что сделал Джотто для мира. Очень меня все это впечатлило в живую. Привет передала.
Мир прекрасен. Падуя очень понравилась:) спасибо за лекции Света!
Lily Golovchak
Ми на карті
