Гончарство в Україні має давню історичну традицію. Якщо вдатися до хрестоматійного тлумачення, то гончарство – це вид декоративно-ужиткового мистецтва, який включає в себе виготовлення з глини посуду, сувенірів, прикрас та кахлів. Але важливо знати й те, що завдяки гончарству виник абсолютно новий етап взаємин між людиною та природою. І він триває нині.
Українська кераміка — це не просто ужитковий посуд, а унікальний культурний код, що формувався тисячоліттями під впливом географії, локальних традицій та інституційного розвитку народних промислів. Щоб зрозуміти феномен сучасної української глини, варто зазирнути в її коріння.
Еталоном стародавнього гончарного мистецтва вважається Трипільська культура (IV–III тисячоліття до н.е.). Трипільці були неперевершеними майстрами: вони створювали унікальну розписну кераміку з характерними спіральними орнаментами, що символізували циклічність часу, сонце та родючість землі.
Розвитку цього ремесла сприяли багаті природні поклади високоякісної пластичної глини, розкидані по всій території сучасної України. Саме трипільці заклали перші технологічні стандарти обробки матеріалу та двоярусного випалу, які згодом еволюціонували в часи Київської Русі, коли виникли перші потужні гончарні цехи.
Кожен регіон України сформував свій автентичний почерк, зумовлений як специфікою місцевої сировини, так і соціокультурними особливостями громад. Сьогодні ці осередки є фундаментом для розвитку локальних культурних індустрій:
Опішня (Полтавщина) — столиця українського гончарства. Відома своїм світло-глиняним посудом, пишним рослинним орнаментом та унікальною зооморфною пластикою (глиняні баранці, леви, козли). Опішнянський розпис виконується у техніці «фляндрування», що створює неповторні плавні переходи кольорів.
Косів (Івано-Франківщина) — скарбниця ЮНЕСКО. Гуцульська кераміка є унікальним явищем завдяки триколірній гамі (зелений, жовтий, коричневий на білому тлі), що символізує Карпати, сонце та землю. Унікальна технологія «ритування» (гравіювання по сирій глині) створює витончені сюжетні малюнки з життя гуцулів.
Гавареччина (Львівщина) — магія диму. Осередок знаменитої чорнолощеної (задимленої) кераміки. Посуд випалюється у спеціальних печах без доступу кисню, через що глина набуває глибокого графітового або антрацитового кольору. Сріблястий блиск виробам надає «лощення» — вигладжування поверхні гладким каменем перед запіканням.
Гончарний круг та піч завжди посідали сакральне місце в українському світогляді, а сама професія майстра вважалася напівмагічною — як союз людини, землі, води та вогню. Традиційні глиняні посудини супроводжували українця від народження до останнього дня, виконуючи роль не лише побутових речей, а й родинних оберегів.
У фольклорі та класичній літературі образи традиційного посуду згадуються з особливим трепетом:
Глечики — символи чистоти, у яких молоко годинами залишалося прохолодним навіть у спеку.
Макітри — ритуальний посуд для перетирання маку на Різдво, символ достатку та єднання роду.
Куманці — витончені фігурні диски-карафи з отвором посередині для святкових напоїв, що підкреслювали гостинність господаря.
Яскравий опис гончарного побуту ми знаходимо у творах Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського та Панаса Мирного, де ярмарки з «цілими горами мисок та куманців» змальовані як серце народної культури.
Сьогодні, у часи цифрової трансформації, відродження цих традицій у межах культурних індустрій набуває нового змісту. Ручна робота з автентичним матеріалом дозволяє сучасній людині сповільнити темп життя, відчути зв’язок із поколіннями та трансформувати прадавню спадщину у власні унікальні арт-об’єкти.
Окремим ремеслом гончарство стало з винайденням гончарного кола. Саме тоді почали з’являтися його основні вироби – посуд.
Найбільш розвиненим виробництво посуду з глини було в стародавній Греції, – продовжує Світлана. – Там кожен виріб мав свою назву та використовувався виключно для однієї мети. Наприклад, піфоси – давньогрецькі глиняні глеки яйцюватої або кулястої форми, зазвичай із широким горлом. Завдяки міцності, довговічності та своїм теплоізоляційним властивостям піфос набув поширення у всьому Середземномор’ї і довго слугував різним народам для зберігання й транспортування зерна, вина, олії, солоної риби тощо. Ще одним прикладом слугують амфори – давньогрецькі глиняні посудини зі звуженим дном, високим і вузьким горлом та двома ручками.
У часи Київської Русі гончарство набуває нового значення і стає широко розповсюдженим ремеслом. Посуд із глини використовувався в кожному господарстві, і з розвитком міст ремісники почали організовувати перші майстерні. Гончарні вироби з цього періоду відрізняються строгими, функціональними формами, без зайвого декору. Це був час, коли гончарство поступово втрачало ритуальний характер і ставало суто побутовим, хоча майстри все ще приділяли велику увагу якості та формі виробів.
З часів бароко, з XVII століття, українське гончарство отримує новий імпульс розвитку. У цей період активно розвивається народне мистецтво, зокрема в таких центрах, як Опішня, Косів та Васильків. Гончарі почали експериментувати з різними формами, кольорами, а також використовувати поливу та різнокольорові розписи. Особливо цінувалися вироби з Опішні, яка стала одним із найвідоміших центрів гончарства в Україні. Тутешні гончарі розробили унікальний стиль із яскравими орнаментами, які часто відображали традиційні мотиви природи.
Після революції 1917 року та колективізації багато майстрів втратили можливість продовжувати свою справу. Промислове виробництво витіснило ручну працю, і гончарство як ремесло почало зникати. Проте в 1960-х роках з’явився новий інтерес до народних ремесел. Майстри з різних регіонів почали відновлювати традиційні техніки і створювати гончарні школи. Такі місця, як Опішня, знову стали культурними центрами, де навчали молодих гончарів.
Технологія виготовлення керамічного посуду починається з добування глини та створення з неї гончарної маси. Кожен гончар вимішує глину та виготовляє виріб на гончарному колі. У професійних майстрів багато часу займає творчий процес підготовки ескізів. Коли майстер визначився з формою виробу, то він переходить до виконання свого задуму на гончарному колі.
Гончар або під час роботи на колі наносить візерунки та розписує свій виріб ангобами (фарбами природнього кольору на основі рідкої глини), або ж одразу після висихання випалює виріб у печі та розписує його глазурями. Після цього виріб потребує ще одного випалювання. Цей процес триває близько 12 годин при температурі до 1000 градусів. Майстри часто кажуть, що відкривають піч після випалювання, як подарунок на свято, оскільки завжди є сюрпризом, як поведе себе глазур і чи витримають усі вироби випробування температурою, чи нічого не трісне в печі.
Читайте також: Цікаві факти про гончарство
Постає логічне питання: чи може кожен бажаючий почати ліпити з глини і як швидко цьому можна навчитись?
“Гончарство – це дуже тендітна справа, яка потребує великих затрат фізичних сил, концентрації уваги, обережності в роботі з матеріалом, – розповідає Світлана, – адже один різкий рух може зруйнувати всю роботу. Кожен бажаючий може за один майстер-клас зробити собі стакан, чашку, горщик, вазочку або підсвічник за допомогою майстрів нашої студії. Однак щоб працювати з глиною самостійно, треба довго та цілеспрямовано вчитися”.
Цікаво, що у вільному продажу існують дитячі гончарні круги та набори для гончарства вдома. Але треба розуміти, що робота з глиною – достатньо брудний процес, і кімната, в якій ви будете гончарити, за кілька таких сеансів може перетворитися на глиняну. Пані Світлана радить:
Перед тим як починати гончарити вдома, слід дізнатися основні секрети майстерності у спеціалізованих студіях, гончарних майстернях, запам’ятати принципи роботи і тоді вже відточувати ці вміння самостійно. Саме тому ласкаво просимо до “Ліхтарика” на майстер-класи.
Гончарство в Україні – це більше, ніж просто ремесло. Це частина історії, культури та ідентичності, яка відображає шлях, пройдений українським народом протягом тисячоліть. Від трипільської культури до сучасних арт-фестивалів, українське гончарство продовжує вражати своєю різноманітністю і глибиною. Збереження цієї традиції є важливим завданням, і сьогодні все більше людей відчувають потребу долучитися до її відродження. Сучасні майстри додають нові елементи і водночас підтримують старі традиції, створюючи унікальні вироби, що зберігають тепло української землі.
У меня синдром Стендаля сегодня. Утром ходили в Падуанский баптистерий. Смотрели фрески Менабуя. А после обеда у нас было посещение каппелы Скровеньи. Теперь я понимаю , что сделал Джотто для мира. Очень меня все это впечатлило в живую. Привет передала.
Мир прекрасен. Падуя очень понравилась:) спасибо за лекции Света!
Lily Golovchak
Ми на карті
